З любовʼю Король .Варто продовжувати чи ні?
ПРИВИД ІЗ ПОГАСЛИМИ ОЧИМА
Ранок зустрів Молчанова не кавою, а важким поглядом полковника Громова, начальника управління. Кабінет пахнув дорогим деревом, лакованими меблями та концентрованим роздратуванням. Громов сидів за столом, на якому лежав роздрукований рапорт про нічні події на Світлій.
— «Канібал», значить? — полковник повільно підняв очі на Саню, який стояв «вільно», заклавши руки за спину. — Сержанте, ти мене за ідіота тримаєш? Чи твій напарник Марченко передивився фільмів про Ганнібала Лектера?
Саня мовчав. Його обличчя було мов застигла маска. У поліції навчили головному: якщо начальник оре — будь як стіна. Стіна не реагує на крик.
— Ви рознесли квартиру, — Громов почав підвищувати голос, кожне слово падало, як гільза на кахлі. — Чеченець зник. На об’єкті три трупи в чорній снарязі без розпізнавальних знаків. Хто це, Молчанов? Твої «старі знайомі»?
— Це були професіонали, товаришу полковнику, — спокійно відповів Саня. — Вони зайшли на ліквідацію. Якби ми затрималися там ще на хвилину, ви б сьогодні підписували не рапорт, а акти про нашу передачу в морг.
Громов різко встав, підійшов до вікна і відсмикнув штору. Місто внизу жило своїм життям, не знаючи, що вночі в одному зі спальних районів відбулася маленька війна.
— Король… — полковник видихнув це прізвисько так, ніби воно було гірким на смак. — Ти знаєш, чому ти все ще при жетоні? Бо ти єдиний, хто не питає «чому», коли треба лізти в лайно. Але цей твій почерк…, ці твої методи… Ти ходиш по краю.
Саня ледь помітно всміхнувся кутиками вуст. — По краю ходити цікавіше, ніж сидіти в кабінеті.
— Герой, значить? — Громов обернувся, і в його очах промайнула втома. — Слухай сюди. Те, що ви витягли хвіст із того колектора — везіння. Але Чеченець був ключем до схеми з препаратами. Тепер ключів немає. Іди з очей моїх. І скажи Марченку, щоб наступного разу в рапорті писав про самооборону, а не про гастрономічні вподобання затриманих.
Саня чітко розвернувся через ліве плече. — Служу народу України.
Вийшовши в коридор, він відчув, як напруга трохи спадає. Він знав: Громов його не здасть, бо такі, як Король — це «чистильники», яких система використовує, коли закон стає безсилим. Але він також відчував — ця ніч була лише початком чогось більшого. Спина все ще пам’ятала холод колектора, а в кишені лежав телефон, на який мало прийти наступне повідомлення.
Саня вийшов із кабінету Громова, зачиняючи за собою двері. Напруга в коридорі Управління здавалася майже фізичною. Він пройшов кілька метрів і раптом відчув холод — той самий, що буває взимку в степу, коли вітер заходить під саму броню.
Саня виходив з кабінету полковника Громова. Розмова була важкою: Громов натякав, що Інспекція по особовому складу ГУНП вже почало «копати» під їхній екіпаж через ту ніч біля квартири чеченця. Вуха заклало від напруги, а в роті був присмак іржі.
Він спускався широкими сходами управління, застібаючи на ходу гудзики форми. І тут, біля масивних вхідних дверей, він побачив його. Чоловік стояв у тіні колони. Потерта куртка, насунута на очі кепка. Він не мав вигляду відвідувача — він здавався частиною самої будівлі, темною плямою, яку система просто не помічала. Саня зупинився як укопаний. Серце пропустило удар, а потім забилося об ребра з такою силою, що стало боляче.
Король ще не усвідомлював, що перед ним Сутінок. Але всередині все кричало: «Свій!». Чоловік зробив крок назустріч. Він підняв голову, і Саня зустрівся з його поглядом. Це були очі привида. Колись живі та гострі, тепер вони виглядали як два згаслі вуглі в попелі. У них не було ні ненависті, ні радості — лише нескінченна, пуста тиша.
— Королю, — прошепотів чоловік. Голос був схожий на шелест сухого листя. — Не лізь у це вогнище. Чеченець — це лише дим. Справжній вогонь іде за ним. Тікай, поки тіні ще дозволяють.
Саня онімів. Холодний піт проступив на лобі.
— Ти... ти ж загинув... Сутінок? — хрипко видавив він.
Чоловік нічого не відповів. Він лише востаннє глянув на Саню своїми погаслими очима, розвернувся і спокійно вийшов крізь скляні двері на вулицю.
— Гей! Стояти! Хто це?! — раптом закричав Саня, зриваючись з місця.
Він підбіг до віконця чергового, гарячково тицяючи пальцем на двері, що ще гойдалися.
— Хто це був?! Прізвище! Чого ви його пропустили без запису в журналі?!
Черговий, капітан із заспаними очима, повільно підняв голову і здивовано глянув на Саню. Потім подивився на порожній вестибюль.
— Ти про що, Молчанов? Там нікого не було. Двері протяг відчинив.
— Як нікого?! Він щойно стояв тут! Говорив зі мною! — Саня вже майже кричав, відчуваючи, як обличчя наливається кров’ю.
Поруч зупинилися двоє офіцерів із сусіднього відділу. Вони перезирнулися, і на їхніх обличчях з’явилася та сама зверхня, жаліслива усмішка.
— О, дивись, знову в АТОшника «кукуха» полетіла, — тихо сказав один іншому, але так, щоб Саня почув. — Привиди йому ввижаються серед білого дня. ПТСР — штука тонка, сержанте. Може, тобі на лікарняний пора?
Саня дихав важко, дивлячись на порожнє місце біля колони. Він бачив їхні погляди. Для них він був прокаженим. Психом, який бачить мерців у коридорах управління.
Але він знав. Він пам'ятав ці погаслі очі. Вони були надто реальними для галюцинації. Сутінок чи схожий на нього чоловік прийшов застерегти його. І якщо мертві приходять давати поради — значить, живим скоро буде дуже несолодко.
ПОКИДАЮЧИ МІСТО
2014 рік Сонце пробивалося крізь вікна казарми, ковзаючи по стінах кубрика, де спав Молчанов. Синє армійське покривало з трьома вишитими смугами звисало з ліжка, а біля тумбочки стояли гумові тапки. Ці смуги ненавиділи всі солдати — кожного ранку, застеляючи ліжко, доводилося натягувати й вирівнювати їх так, щоб увесь ряд виглядав як один. Мабуть, це було єдине, чого їх по-справжньому навчили в армії: одноманітності та порядку. Усі тут були рівні — за правами, становищем, долею. Шкода тільки, що за стінами казарми світ жив зовсім за іншими законами. Підйом був уже години дві тому, але за наказом майора Шелеста ефрейтору дали трохи поспати. Не через день народження — сьогодні на нього чекав виїзд, який остаточно змінить усе. Днювальний, гупаючи берцями по центральному проходу, від чого скрипіли дерев’яні дошки, підійшов до ліжка. — Сань, прокидайся. Молчанов розплющив очі, щурячись від сонячного променя. — Тебе чекають. Ротний із комбатом у штабі. Але спочатку — сніданок.Молчанов розплющив очі, щурячись від сонячного променя. — Який сніданок, сьогодні ж особливий день, — пробурмотів він, сідаючи на ліжку. — І що за день? Перевірка? — спитав днювальний. Саня криво всміхнувся, натягуючи берці. — Сьогодні в мене днюха, старий. Двадцять один рік. Час купувати алкоголь легально, а мені замість цього, здається, випишуть квиток в один кінець. Днювальний завмер на секундну, потім ляснув Саню по плечу: — Ну, вітаю, Королю. Бажаю... ну, сам знаєш. Живим будь. Подарунків не маю, хіба що порцію масла свою віддам у столовій. — Залиш собі, — махнув рукою Саня. — Мені сьогодні, відчуваю, інший «подарунок» підготували. —Давай, ще побачимось. Солдат зник у бік кімнати спецзасобів, де зберігалися газові балончики, кайданки, гумові палиці ПР і сталеві щити з касками ША-307 — тими самими, у яких вони стояли в столиці. За хвилину Молчанов уже був одягнений. Ліжко — заправлене ідеально. Умивальник зустрів холодною водою й знайомим запахом хлорки. Вмиваючись, він думав про дім. Про матір. Про те, чого не можна було розповісти. Про Майдан не говорили. Про те, що було потім — теж. Материнське серце не витримало б. А йому так хотілося виговоритися.Єдиним слухачем був Бархат. Пес мовчав, але, здавалося, розумів усе. Як вони патрулювали місто. Як діти гладили пса біля школи. Як наркоман ледь не вдарив ножем, а Бархат рвонув першим. Як дебоширів біля супермаркету розганяли — пес кидав їх, мов іграшки. Дощ, спека, вітер — вони йшли, як лицарі, шукаючи порядок у хаосі. А потім валялися в траві на стадіоні, засліплені сонцем, і здавалось — щастя існує. Головне — вони були разом. Після сніданку Молчанов одразу пішов до штабу. Алея, сосни, солдати з лійками — усе, як учора. У кабінеті вже чекали: ротний і комбат Шелест. — Бажаю здоровʼя! — чітко вигукнув він, прикладаючи руку до берета. — Вільно, — сказав комбат. — Ти направляєшся в зону бойових дій. Переходиш у розпорядження командира блокпоста №10. Машина чекає на розпліднику. Сухпай завантажили. Зараз отримаєш боєкомплект. Він простягнув картку-замінник. — Табельна зброя. Удачі, синку. Коли Молчанов вийшов, у голові крутилася одна думка: чому пістолет? Табельну зброю отримували контрактники й офіцери. А він — ні те, ні інше. Запитань було багато. Відповідей — жодної. Отримавши ПМ із двома магазинами й складний АК із чотирма магазинами, він пішов на розплідник. Бархат чекав, виляючи хвостом. Повз — тентований зелений ГАЗ. Солдат у «пікселі», автомат через плече, пістолет зліва, за спиною речмішок. — Ну що, старий… час, — тихо сказав він, відкриваючи вольєр. Пес дозволив причепити повідець. Вони пішли разом. Почався дощ — легкий, рівний, ніби хтось накрив усе навколо мокрою ковдрою. Машина рушила. Ворота частини повільно відчинилися. Молчанов дивився крізь напіввідкритий тент. Дістав із нагрудної кишені маленький китайський плеєр, куплений за сорок гривень разом із дешевими навушниками. Він любив музику зі змістом. Натиснув кнопку. «Для чого, ну для чого — мені відповість небо…» Під цю пісню вони покидали місто. Їхали туди, де життя й смерть ішли поруч, тримаючись за руки. Де не працювали закони. Де рішення приймала куля. Він знав — вони потрібні там. Місто повільно зникало в дощі.
ОСТАННІЙ РУБІЖ
Прокинувся Молчанов від того, що машину почало кидати то вліво, то вправо. Визирнувши крізь дірку в тенті, він паралельно змотував навушники та ховав плеєр у ліву нагрудну кишеню. Зрозумів — їдуть ґрунтовкою. Поки спали, вони встигли проминути останній пункт, що відділяв нормальне життя від того, у яке вони в’їжджали на «ГАЗоні». Перша лінія була останнім рубежем оборони — далі вже мінне поле на кілометр, а за ним, десь за п’ять кілометрів, ворожий бастіон темряви. У центрі напівзруйнованого села розташувався останній блокпост. Саме останній: за ними не було нікого. Це наметове містечко було кордоном між пеклом і раєм, на який приїхали Король і Бархат, пронизуючи поглядом тутешній край. Легкий вітерець розвівав прапор країни, підгорілий по краях; на ньому чітко виднілися дірки від куль. Але все ж він висів і майорів так гордо, ніби став символом незламності країни — нехай і не зовсім такої, якою ми хотіли б її бачити, але все ж це наше все. Все, що є. І, мабуть, саме це тримало людей на цьому рубежі.
Махнувши рукою водієві та забравши з кузова мішок із кормом для пса, Саня вирушив до намету в центрі поста, де майорів прапор — «скоріш за все, там штаб, значить туди», — подумав Молчанов. Поклавши на пса мішок із кормом і закріпивши його на шлеї, вони пішли стежкою вниз, яка, наче потік дощової води впереміш із багнюкою, стікала невеликим схилом. Оминаючи великі калюжі та болото, яке замісила колона БТР-70, що проїхала назустріч, солдат разом із псом наближався до намету біля зруйнованого будинку.
— Бархате, чекай, — сказав солдат, підійшовши до штабу. — Я скоро. І пірнув у намет. Зліва сиділи радистки, щось бурмочучи по радіозв'язку. Посеред стояв стіл, на якому лежала карта. Навколо стояли чоловіки в камуфляжі: хто в беретах, хто в кепках. І одна рудоволоса жінка. Точно жінка, бо у мужиків не може бути такої гарної дупи, що аж хотілося шльопнути по ній із особливою пристрастю.
— Усі вільні, — промовив сивий старий у шкіряній куртці, що курив люльку. Крізь дим він розгледів солдата в однострої кольору гадюки. — Щось хотів, єфрейторе? — Я це... — повітря ніби сперло в грудях. — Прибув для подальшого проходження служби у розпорядження вашого блокпоста. — А, новенький? — старий посміхнувся, затягуючись. — Позивний який у тебе, юначе? — Король, — відповів солдат. — Хм. Лисице, відведи новоприбулого і покажи тут усе. І поставте його на забезпечення, — сказав старий і знову втупився в карту. — А потім поговоримо, Королю.
Лисицею звали ту саму дівчину з рудим хвостом. Вона підійшла до Молчанова з комплектом постільної білизни та посмішкою. — Буде зроблено, Бурий, — сказала вона. Молчанов стояв, наче його закопали по коліна в пісок. Ніколи раніше він не зустрічав таких дівчат, та ще й на самому «краю географії». На її вказівному пальці виднівся мозоль — такий буває від СВД. Молчанов теж стріляв із неї, тому впізнав слід снайпера. А на шиї, під мідним волоссям, виднівся шрам — маленька крапка, можливо, від кулі.
— Витріщався на мою дупу? — запитала вона, граючи поглядом. Молчанову стало ніяково. Він накинув капюшон, щоб приховати обличчя, яке почервоніло від такого прямого запитання. — Та ні, я просто... — Розслабся, всі витріщаються. Надовго до нас? — піджартувала Лисиця. — Не знаю, я просто виконую наказ.
Лисиця показала розташування. Його оселили в невеликому будинку: на першому поверсі був склад зброї та провізії, а на горищі чекало ліжко на піддонах. Не п'ять зірок, але раю ніхто й не обіцяв. Молчанов облаштувався, нагодував Бархата і визирнув у вікно. Внизу Лисиця розмовляла по рації. Помітивши його, вона крикнула: — Бурий сказав відпочити, а за чотири години чекає на нараді! Відпочивай, солдатику, побачимося! Вона пішла, а Молчанов знову проводжав поглядом її стегна, на яких злегка погойдувалася кобура з «Глоком». Саня зняв берці, обійняв автомата і провалився в сон.