Спочатку хочу виговоритись.
Я вже більше 4 років живу окремо, і більше 8 років не живу з батьками. На початку війни вони переїхали в іншу країну, де хоч і не мають гори золоті, але живуть не гірше, чим в Україні. В мене теж нормальна робота, я живу сама в квартирі з котом, займаюсь чим хочу.
Після того, як закінчились мої з хлопцем тривалі стосунки, батьки стали набагато сильніше на мене тиснути з переїздом. Раніше теж було, але я говорила, що не можу його покинути, бо мої слова про те, що я просто не хочу ігнорувались.
Зараз мої основні аргументи такі:
- тут я живу абсолютно сама і роблю що хочу
- зарплати мені вистачає на спокійне життя і
навіть трохи на побалувати
- морально мені краще в Україні
- я боюсь нових людей та серйозних змін
- мені подобається моя робота
- я слідкую за будинком, що лишився тут (приїжджала
1-2 рази на тиждень) та квартирою (здається в оренду, вирішую дрібні питання)
Їх відповідь
- так і тут в тебе буде окремий простір, просто побут будемо ділити. Ну і що, що нас тут вже четверо, переїдемо в більший будинок
- ти знайдеш роботу набагато краще. А перший час тобі підтримки від держави вистачить. І жити тут дешевше
- тут війна, страшно
- ми теж боялись, але подивись .як добре тут живемо
- знайдеш ще кращу
- в будинок заселимо людей, а з тими, що в квартирі, нічого не станеться
З кожним днем розумію все більше, що Я НЕ ХОЧУ переїжджати.
Я попросила дати мені паузу до певного моменту. Не говорити зі мною про це. Не
планувати нічого зі мною. Просто дати мені час самій подумати. Але вони це
систематично порушують. То напишуть у відповідь на якусь мою дрібну скаргу,
наприклад, про погоду, "а ти до нас приїжджай, в нас краще". То скинуть оголошення про оренду будинку. То вакансію.... І мені морально важко від цього всього. Що я підставляю їх своїми відмовами, що мене не чують, що втрачаю можливості, що не зможу там влаштуватись, а повертатись не буде куди… Кидає із сторони в сторону.
На днях помер наш пес. Я, не зважаючи на свій переїзд, часто приїжджала, щоб вигуляти його, а останні три роки щотижня приїжджала до нього, варила їсти і т.д. Він помер фактично на моїх руках. Я звинувачую себе, бо не вчасно помітила, що йому погано, бо якраз поїхала до батьків на кілька тижнів, а коли приїхала - було пізно. Декілька тижнів я возила його до клініки ,давала ліки, колола препарати, але це не допомогло. На що батьки сказали, що це знак. що треба точно переїжджати до них, тепер мене точно нічого не тримає.
Як їм пояснити, що через весь цей тиск я не можу зважено прийняти рішення? Від цього в мене тільки більше тривог, що вони будуть втручатись в мій особистий простір та моє життя, якщо я буду жити з ними там. Я не хочу цього... Як мені це донести? Я вже відчуваю, що вони образяться на мене, але я хочу ще раз спробувати з ними поговорити. Зараз я трохи дистанціювалась від них, але скоро вони знов заведуть цю пісню про переїзд... Хочу номально підготуватись. Я навіть розглядала варіант розпочати нові стосунки, щоб знов прикриватись ними, але в моменті зрозуміла, що це вже просто жах.... Не витримую